Ігор довго мовчав. Просто сидів і дивився на листа, ніби не вірив, що я дійсно його знайшла.
Потім підняв на мене очі.
- Це старе… - сказав тихо. - Це було задовго до тебе. До нас. Я навіть не знав, що він ще десь залишився.
Я не відводила погляду. Просто мовчала. Хотіла почути більше. Правду.
- Я тоді був молодим і дурним, - продовжив він. - Закохався у жінку, яка… ніколи не збиралась бути зі мною по-справжньому. Ми мріяли, писали листи, зустрічались. А потім усе обірвалось.
Він зробив паузу.
- Вона поїхала за кордон. Одружилась з іншим. А я залишився тут. І багато років не міг пробачити собі ту історію.
Я раптом відчула щось дивне. Не злість. Не образу. А жаль. Але не до себе - до нього.
- Чому ти зберіг цей лист? - запитала я.
- Бо це нагадування, ким я був. І як змінився завдяки тобі.
Я не знала, що сказати. Лише тихо зітхнула й опустила очі.
У тому моменті було все: біль, правда, втрата і водночас - надія. Бо, можливо, справжня близькість починається саме там, де вже нічого не треба приховувати.