Мамо, я більше не можу мовчати…

Я мовчала роками.
Усміхалась на свята, приносила в дім пиріжки й робила вигляд, що в мене все добре.
Але вночі, коли ніхто не бачив, я плакала в подушку.

Мамо, ти завжди вчила мене бути сильною.
«Терпи», — казала ти, — «це сім’я, це життя».

Я терпіла.
Коли він приходив п’яний.
Коли забував про дні народження дітей.
Коли казав, що я ніхто.
Я ж — терпіла, як ти мене вчила.

Але цього ранку я подивилась у дзеркало — і не впізнала себе.

Мамо…

Я втомилась.
Моє тіло живе, але душа мовчки вмирає.
Я не відчуваю радості, не чекаю завтра, не вірю в краще.

Я намагалася врятувати наш шлюб, бо вірила в нього.
Я вибачала.
Я чекала.
Я молилась.
Я навіть звинувачувала себе.

Та знаєш, що найболючіше?
Я навчила наших дітей — мовчати.
Не плакати. Не жалітись. Просто… терпіти. Як я. Як ти.

І я більше не хочу, щоб вони росли в тіні мого страху.
Я не хочу, щоб донька вірила, що любов — це біль.
Я не хочу, щоб син вважав, що кричати на жінку — це нормально.

Мамо, я більше не мовчу.

Я шукаю допомогу. Я говорю вголос. Я борюся — не тільки за себе, а й за тих, кого люблю.

І якщо хтось читає ці рядки та впізнає себе —
знай: ти не одна.

Навіть якщо зараз темно, десь є світло.
Навіть якщо тобі здається, що все втрачено — початок може народитись із болю.