Я більше не можу мовчати: мамо, я втомилась бути сильною

— Знову рис з яйцем? — я спробувала сказати спокійно, але голос зрадницьки здригнувся.

— А що не так? Нормальна їжа. Ми колись і того не мали, — відгукнулась мама з кімнати.

Я стисла губи. Це вже третій день поспіль. І це навіть не про їжу. Це про життя, яке здається безкінечним колом мовчазного виживання. Про "терпи", "не розповідай нікому", "а що люди скажуть".

— Мамо, я більше не можу. Я працюю на двох роботах, приходжу додому, де мене чекає тиша або образа. Чоловік живе, як йому зручно. А я... я просто функціоную, як робот.

Вона глянула на мене з подивом і певним роздратуванням.

— У тебе все є. Чоловік не п’є, діти здорові. Чого тобі ще треба? Може, ще принца на білому коні?

І тоді я вибухнула.

— Мені треба хоч крапля розуміння! Я не хочу ще десять років жити в тіні, мовчати, пригинатися, щоб "усім було зручно"! Ти не бачиш, як я повільно згасаю?

Вона замовкла. Можливо, вперше за все моє доросле життя. Я бачила — їй боляче. Але я теж жила з болем. І більше не збиралась бути чемною дівчинкою, яка "не виносить сміття з хати".

— Я не така, як ти, мамо. Я не хочу терпіти все життя. Я хочу жити.

А потім... я побачила в її очах сльози.

— Може, ти маєш рацію, — сказала вона тихо. — Просто я інакше не вміла…

І раптом стало страшно й одночасно — трохи легше. Бо коли одна жінка наважується сказати «досить» — це дає шанс усім після неї не мовчати.