Продовження: "Він сказав щось, чого я не очікувала…"

Ігор довго мовчав. Просто сидів і дивився на листа, ніби не вірив, що я дійсно його знайшла.

Потім підняв на мене очі.

— Це старе… — сказав тихо. — Це було задовго до тебе. До нас. Я навіть не знав, що він ще десь залишився.

Я не відводила погляду. Просто мовчала. Хотіла почути більше. Правду.

— Я тоді був молодим і дурним, — продовжив він. — Закохався у жінку, яка… ніколи не збиралась бути зі мною по-справжньому. Ми мріяли, писали листи, зустрічались. А потім усе обірвалось.

Він зробив паузу.

— Вона поїхала за кордон. Одружилась з іншим. А я залишився тут. І багато років не міг пробачити собі ту історію.

Я раптом відчула щось дивне. Не злість. Не образу. А жаль. Але не до себе — до нього.

— Чому ти зберіг цей лист? — запитала я.

— Бо це нагадування, ким я був. І як змінився завдяки тобі.

Я не знала, що сказати. Лише тихо зітхнула й опустила очі.

У тому моменті було все: біль, правда, втрата і водночас — надія. Бо, можливо, справжня близькість починається саме там, де вже нічого не треба приховувати.