«Я знала, що він зраджує, але не очікувала побачити… таке»

Я мовчала.
Кожна жінка відчуває, коли щось не так. Не відразу. Спочатку — дрібниці.

Його телефон завжди перевернутий екраном вниз.
Він почав користуватись парфумом, якого я не купувала.
Він став лагідним у ті моменти, коли зазвичай був байдужим.

А потім зникли обійми.
Погляди.
Тиша між нами вже не була затишною — вона ставала порожньою.

Я мовчала. Бо хотіла вберегти дітей. Бо думала, що "пройде". Бо вірила, що ми знову зможемо сміятися на кухні після вечері. Але серце все знало.

У ту п’ятницю я прийшла з роботи раніше. Діти залишилися у бабусі. У хаті — тиша.
Він був у душі. Його ноутбук — відкритий.

Я не шукала компромату. Просто хотіла подивитись серіал, бо мій телефон був розряджений.

Я відкрила браузер — і автоматично натиснула на останню вкладку.

Це була не переписка з жінкою.
Це був щоденник.
Його особистий, текстовий файл.
Назва: «Як я втрачаю дружину»

Я читала, як він описує мене.
«Вона вже не та. Постійно втомлена. Похмура. Замість очей — тривога. Вона не сміється, не цікавиться мною. Ми просто співмешканці.»

Далі він писав:

«Я пробував говорити, але вона дивилась крізь мене. Я хотів нагадати їй, що вона красива. Що вона ще жива. Але, здається, вона померла всередині. Я не знаю, як оживити її…»

Я ковтала ці рядки, як лезо.
Бо це була не зрада фізична.
Це була зрада мовчання.
Зрада того, що ми не сказали один одному вчасно.

Я плакала.
А потім встала.
Зняла стару піжаму.
Поглянула на себе в дзеркало.
І вперше за довгий час — зробила собі зачіску.

Він вийшов з душу і завмер.
— Ти кудись збираєшся?

Я відповіла:
— Ні. Я просто хочу згадати, яка я. І хочу, щоб ти згадав також.

Ми не розлучилися. Але ми почали спочатку.
З розмов.
З ранкових смс.
З дотиків.
З бажання знову бачити одне одного, а не просто "жити поруч".

Бо іноді найстрашніше не те, що тебе зраджують, а те, що тебе більше не бачать.